Страшна, не побоюсь цього слова, перша зима в Олеському замку дала чітке розуміння – щось потрібно придумати, що люди хотіли їхати 70 км до мене. Логічним було організувати театралізовані середньовічні дійства. І тому весною, з новими мріями і цілями, я почала планувати.

Ідея моя полягала в тому, щоб ціле літо – з червня по вересень, на вихідні, на території замку відтворювати середньовіччя: танці, співи, їжу, розваги. Щоб людина могла зануритись в цю атмосферу повністю. Як фестиваль – але впродовж літа.

Швидко знайшла партнерів – клуб історичної реконструкції – і закипіла робота. Я зустрічалась з усіма, хто міг бути дотичним до цього проекту. Працівники управління культури, Львівської Галереї Мистецтв, медіа, активісти по життю (бо план у мене був - як в Наполеона), туристичні фірми – яким би це було цікаво. І на диво - люди масово мене підтримали.

Відкриття туристичного сезону в Олеському замку я запланувала на 1 червня 2003 року, а 7 червня в мене мало бути моє весілля. Хочу сказати чесно: підготовкою до весілля мені ніколи було займатись – бо відкриття туристичного сезону я вважала відповідальнішою подією. В голові собі все чітко уявила, як то має бути. І тому все склалось швидко: Ростив Ваврів погодився вести наше весілля, вимріяна сукня знайшлась в першому ж салоні, меню  дівчата мої сказали, що самі складуть, мама, тато і сестри і декілька подруг – запрошені.

А з першим середньовічним дійством все інакше.

Два місяці переговорів, зустрічей, домовленостей – реклама (медіа давали моє оголошення безкоштовно) , автобус для акторів, для гостей, афіші, сценарій, важливі гості, банкет. Що з цього мені? Я не рахувала скільки людей зайде в ресторан і замовить страви. Це не бізнес проект, це був проект, який мав вдихнути життя в замок. Моєю мрією було заквітчати всі клумби, засіяти гарною зеленою травичкою схили, почистити озера…. І ще багато чого. Невиправна мрійниця - скажете ви і будете праві!

Я чітко знала: комусь потрібно почати це робити – і тоді підтягнуться інші люди. І цей день настав. Все відбулось краще ніж я думала. Було багато гостей, гарні відгуки про програму, надії багатьох –що це буде на постійній основі. Ми домовились з партнерами про наступну дату - життя виглядало прекрасним.

Але. Це був перший жорстокий і безжалісний життєвий урок «про партнерів». З вівторка по четвер я узгоджувала оголошення в газетах, на радіо, графік виїзду автобусів, готувала пропозицію по меню і тд. В п’ятницю контрольні прозвони. Бо в суботу – середньовічне свято.
16.00 (!!!) телефоную до керівника клубу реконструкції:

- Привіт! Все добре у вас? Завтра бачимось? Автобус в 9.00 чекає вас.

І чую відповідь:

- Ми не їдемо. На минулій забаві один з наших хлопців зламав спис – і ремонт коштує більше, ніж наш гонорар. Нам не підходить така співпраця…..
В мене похололо все в середині.

Я не могла ні говорити ні дихати. Всі питання:
- а чому ти тільки зараз це говориш?
- Чому не сказали в той же день?
- Чому не зустрівся зі мною – обговорити це?
- Чому ви кинули мене? – просто зависли в повітрі.

Мені почало шалено різати внизу живота, бо я вже носила під серцем Софійку… і тому, вибір був зроблений моментально: я не готова жертвувати своєю дитиною, заради громадського проекту, без партнерів…

Буду завжди вдячна тим, хто тоді це підтримав.
Неймовірне щастя мати надійних партнерів.

Зараз вони в мене є.

Тоді я лишилась сама.