З моїх історій про "Гридницю", стає зрозумілим, що виживати я вмію.
Життя з дитинства підкидало мені нові і нові випробування. Вони всі були неймовірно цікаві, але непрості. Дуже важливим життєвим досвідом була поїздка на стажування в Канаду на 3 місяці в 2001.

Я закінчувала медінститут, і на початку літа мені запропонували взяти участь в програмі обміну жінок з України і Канади. Я на початку відмовилась – бо не знала жодного слова англійською (в школі і в медучилищі я вчила німецьку), і в моїй «картині світу» – це було не в пріоритеті.

Але всі мене вмовляли і переконували, розмальовували величезні перспективи, які можуть відкритись переді мною. «Ти вивчиш англійську, налагодиш зв’язки з громадськими організаціями, привезеш це в Україну і зможеш тут реалізувати різноманітні недержавні проекти.»

«Спинним мозком» я відчувала, що мені туди не потрібно, але друзі і знайомі говорили, що такий шанс випадає 1 раз за життя. І я здалась….
За літо я вивчила три речення англійською мовою :
I аm from Ukraine
I want to eat
I want to sleep
Не тому, що я тлумок, а тому – що в мене не було мотивації. До останнього дня я надіялась, що щось станеться – і я не полечу. Моя душа плакала, бо тільки вона знала – що це буде за поїздка. Коли чоловіки загартовували характер за два роки в армії, то я за три місяці життя в самій соціально-захищеній країні пройшла свою армію. Отже, початок історії.

Сама програма

Тривалість з середини вересня по середину грудня. Відповідно – потрібно було взяти всі речі – від блузок до зимового пальто. Зібравши ВЕСЬ свій гардероб на той час в 1 (!) валізу, в іншу я поклала нові зимові чоботи, пальто, горілку (на подарунки) і різноманітні сувеніри. З собою взяла всю свою «ничку» - 30$.

В тривожному стані вилітала в Канаду.

Коли ми прилетіли в Калгарі, за нами в аеропорту спостерігали чоловіки, бажаючі взяти українку за дружину. Так, відразу там. Бо знали, що прилітає 10 незаміжніх дівчат.

І тут перша моя халепа - немає однієї моєї валізи. Якраз тої, де весь одяг: 2 блузки, 2 светри, одні штани, дві спідниці, одна сукня, туфлі, спортивний костюм, куртка, діловий костюм, колготки, труси, шкарпетки, та предмети для особистої гігієни…. Працівники аеропорту сказали: «Ми шукаємо».

Я думала – день переживу, а завтра все знайдеться……
Не знайшлось ні завтра, ні післязавтра ні через місяць, ні через другий, ні через третій.

Потрібно було уважніше дивитись на знаки - навіть через газету вони красномовно до мене промовляли: