Крім завдань по програмі, дякувати організаторам, кожні вихідні ми мали активності. Мали зустріч з діаспорою – де робили вареники для благочинного вечора та спілкувались. В інші вихідні нас повезли на дискотеку. Відірвались ми на повну.

Нам навіть зробили карточки в спортивний зал. Я сходила 2 рази, а потім «зажала» 1,5 $ за шафку для переодягання.

Батьки Жоель

Ще нам дозволили поїхати до батьків наших дівчат з Канади. По умовах програми – вони не могли 3 місяці бачитись з рідними. Я пропонувала: зустрічайся, я не «здам». Але вони правила не порушували, що для мене було тоді неймовірною дивиною.

Батьки Жоель жили в передмісті, в новенькому будиночку. Вони пенсіонери мали повністю забезпечену старість. Раз на 5 років вони переїздили в інший будинок, раз на 2 роки – повністю змінювали меблі, текстиль та декор в будинку. Коли ми були в гостях, мама якраз оновила текстиль, бо у вітальній стояло  5-6 коробок з рушниками, посудом, покривалами. Все було дуже гарне, рушники м’які та величезні.

Коли я запитала: "Куди це все?" Мама відповіла, що кожного тижня їздить машина по вулиці та забирає коробки на «секонд хенд». Такі магазини належать благочинним організаціям, які весь прибуток спрямовують на свої потреби.

Я вперше бачила таку якість речей. Чесно. Мій мозок відмовлявся приймати цю дійсність. Вони жили в НАДдостатку (для мене) і використовували свої гроші просто їх витрачаючи. Змінювали одну картинку на іншу.

Так, вони подорожували, але їхня пенсія була така велика, що її неможливо витратити.
Приймали нас тепло. Щирі, відкриті люди. Мама показувала,яку нову диво-машинку (швейну) подарував їй чоловік, бо вона вирішила спробувати шити. Для мене це була недосяжна мрія.

Я залипла в ній на годину. Стільки функцій!

Перед моїми очима промайнули картинки, коли я в гуртожитку за ніч пошила собі вечірню чорну сукню руками, бо мене запросили бути ведучою.  Іншої ночі придумала і пошила шорти.

Напевно, якби я тоді мала таку машинку,  ви б не мали Ярослави-ресторатора.

Моя адаптація

Були прекрасні вихідні в їхньому національному природному парку. Природа є природа. Вона наповнює, захоплює, забирає втому, розвантажує мозок.

З часом, більше розуміла, про що вони говорять. Англійська мова не чулась мені одним, суцільним потоком. Я виокремлювала слова і фрази. Прогрес був.

Ще я навчилась купувати речі в «секонд хендах». Там дійсно було дуже багато нових, якісних речей. Канадці купляють речі, як ми картоплю, не задумуючись.

Дивиною було побачити дівчину в сукні чи на підборах. Одиниці думали про гардероб. Ми цим кардинально відрізнялись. Я була такою «білою вороною» у своєму голубому пальто і черевичках.

Зірка Голлівуду! Вони так не одягаються.

Я мала чому дивуватись щодня.

Далі дико хотіла додому і кожного дня дякувала Богу, що я там не живу.
Коли до мене надходили пропозиції лишитись жити та працювати в Канаді, я з посмішкою відмовлялась.

Вони теж мене не розуміли. Їхньому здивуванню не було меж. Дивились на мене, як на вимерлий вид – вона не хоче тут жити ?!

Весілля

Святкування днів народжень, весілля чи будь якої іншої події кардинально відрізняється від наших традицій.
Я, особисто, не прихильниця гучних застіль, де столи ломляться від надлишку страв, а потім це все іде в смітник. Людина може з’їсти стільки, скільки може, не більше.
При тому, що маю свій ресторан, я не пишу в пропозицію зайві страви. Я швидше можу написати замало.
Нашу канадську сім’ю запросили на весілля, і ми мали можливість подивитись – а як в них?
Вінчання в церкві, тут же зал для самого святкування.
Стояли гарні білі круглі столи та квіти. Все. 
Страв не було.
Коли всі гості сіли за столи, офіціанти принеси холодні закуски: 2 види салатів.
Після цього, порційно друга страва і щось середнє між гарячою закускою та гарніром (капуста цвітна в клярі).
Все.
Крапка.
Вибачте, забула десерти. 

Поставили на стіл солодке в тарілках і можна було собі зробити каву. Алкоголь був лише на барі. Хто хотів підходив, йому наливали. На столах не було.
При цьому, всі жартували, веселились, обіймались, вітали молодих, танцювали — тобто святкували на 100%.
Як це в нас, ви знаєте, переповідати не буду.
Цей досвід не відпускає мене по сьогоднішній день. Бо я ніколи не зрозумію: чому наші люди готові брати кредит в банку, їхати на заробітки на рік, щоб дитині зробити "людське" весілля?
А дитина це оцінить?
Пишне весілля — запорука щасливого подружнього життя?
А віддавати борги за весілля 4 роки, це нормально?

В той момент, в Канаді, я подумала: "які вони щасливі".

Щасливі, бо вільні від стереотипів.

Свобода в тому, щоб святкувати як Я хочу. Не «що подумають сусіди-родичі-знайомі», а як хочу і можу Я.

І для того, щоб почуватись любимою і щасливою, вони не витратили «N» -ної кількості грошей на церемонію. Їм не потрібен був алкоголь, щоб веселитись.

Я дуже люблю танці. Дискотеки до 4 ранку і в 8.00 на пари в медінститут були для мене нормою. Для того, щоб всю ніч танцювати, мені теж не потрібен був алкоголь. Я просто люблю танцювати.

Деколи, мені здається, що СВОБОДА – найсолодший стан…

Свобода в дрібничках, у важливих речах.
Я спочатку думаю: «як мені з цим?» і тільки потім: «що подумають люди».

І я люблю Україну – недосконалу, смішну, контрастну, різну. Бо точно знаю, як в кожної людини СВОЇ таргани в голові, так в кожній країні – свої.