Маленьке, худеньке, швиденьке, непосидюче, розумне, небезпечне, з довгою косичкою, задертим догори носом і тоненькими сірничками-ніжками дівчисько – це я.

При цьому − завжди «ділова ковбаса».

Від народження.

Всі повинні називати мене Я-Р-О-С-Л-А-В-А, незважаючи на неможливість вимовити це складне слово малим дітям.

Якщо хтось скорочував моє ім’я до «Славка» – автоматично ставав ворогом.

В садочку свій авторитет я заробила повернувшись з лікарні зі шрамом від операції на пів живота. Цим викликала неймовірне захоплення в одних, і заздрість у інших дітей в групі.

Я зібрала всіх, задерла футболку і показала шов, де було видно хірургічні нитки.

• Ого!, - тільки й спромоглися видихнути мої друзі.

В школу пішла в неповних 7 років, чим неймовірно гордилась.

Щоб зайняти мене максимально, мама привела в музичну школу і сказала : «Будеш ходити або на музику або на спорт». Викладачка музики після перших «до-ре-мі» чітко відповіла:

- Тільки спорт, дитинко.

Навчання і спорт були моїми пріоритетами наступні 10 років.

Заняття з легкої атлетики 3 рази в тиждень, спортивні змагання, літні табори. Тренер пророкував мені велике спортивне майбутнє, але мама строго уточнила:

• Моїй дитині спорт задля здоров'я, а не для медалей. 

Тому я займалась радісно. Смак перших перемог не забувається. 

Коли виходила на фініш, в мені не бачили конкурентки, через ріст. І це стало моєю стратегією. Я бігала 400, 800 і 1500 м. 

На старті вибігала, трималась 3-4, а за двісті метрів до фінішу робила прискорення, що забезпечувало мені омріяне призове місце.

Відчуття, коли з'являється друге дихання, і мене, мов на крилах, виносить вперед − я пам'ятаю до сьогодні. 

А малювання?

Я малювала домашнє завдання на урок, всі стінгазети, щось на конкурси. Я це любила!

Сама ж «творчість» завжди була в моєму житті.

Спочатку – олівці.

Потім мені купили випалювач, і під нього попали всі плоскі дерев’яні поверхні, які знаходила. Коли домашні площі закінчились, шукала і несла додому різноманітні шматки фанери з вулиці.

Після цього я створювала свої шедеври з пластиліну: цілісінькі історії життя розгортались між моїми головними героями.

Після пластиліну в моє життя прийшло шиття. І вже з шостого класу я сама собі шила спідниці, сарафани, сумочки. Так, як тканини (як і все інше) були дефіцитом, в хід йшло все, що могли мені віддати батьки – старі сукні, сорочки, відрізи тканин, штори.

Тато жартував:

«Мав я джинси, з них вийшла спідничка, з спіднички – сумочка, з сумочки – гаманець. З цілих штанів вийшов АЖ гаманець»

Паралельно був фотогурток. Я фотографувала, а потім з однокласниками «проявляли, друкували і сушили» фото в нашій ванній кімнаті.

Додатково ще – театральний гурток, танці і навіть карате.

Мій шалений темперамент потрібно було направляти в правильне русло, і бажано так, щоб я вже не мала сили ввечері на якісь витівки.

Я шукала вражень і отримувала новий досвід.

В дорослому житті це трансформувалось в гнучкість і не залипання в чомусь одному.

Пізнання, дослідження невідомих тем і постійний пошук пригод.

Сумно мені не буває.