Якби не я , то ти б так і залишилась:

бідна, голодна, нещасна, одинока, в селі, в аптеці, без житла, без роботи, без клієнтів і тд.

Знайомо?

Точно знайомо.

Я вірила в цю ілюзію до 32 років.

Попала в цю пастку в підлітковому віці і повірила, що сама нічого не можу, не вмію, не здатна.

Це було дно внутрішньої нікчемності. Не віриться, що я була така невпевнена в собі?

         Маленьке, худеньке, швиденьке, непосидюче, розумне, небезпечне, з довгою косичкою, задертим догори носом і тоненькими сірничками-ніжками дівчисько – це я.

При цьому − завжди «ділова ковбаса».

Від народження.

Всі повинні називати мене Я-Р-О-С-Л-А-В-А, незважаючи на неможливість вимовити це складне слово малим дітям.

Якщо хтось скорочував моє ім’я до «Славка» – автоматично ставав ворогом.

Закінчився другий курс медінституту.

Я в пошуках нових способів заробітку.

Літній сонячний день.

Їду в трамвайчику по Личаківській.

Облягаюча сукня, волосся розплетене, нижче дупи – дівка.

Вийшла на своїй зупинці, раптом мене наздоганяє чоловік. Старший.

– Доброго дня! Можна у вас запитати? – чую акцент. Іноземець.

– Так, звичайно.

– Ви не студентка медінституту?

– Саме так. Другий курс закінчила.

– Я маю до вас ділову пропозицію. Можемо все обговорити за кавою?

– Звичайно.

Ми сіли на Митній в «Кастеляріі».

– Я директор благодійного фонду в Польщі, шукаю студента медика для роботи. Ми співпрацюємо з різними компаніями, привозимо ліки та устаткування для лікарень.

Велика, болюча частина мене, яку потрібно відпустити.
Це історія про мрію, яка не збулась.
Мрію, в яку я вклала всі фінанси і поставила себе і дітей на межу виживання.

Це історія про хліб.

2008 рік.
Я працювала з 8.30 до 20.00.
Чим я була зайнята?? Зараз мені абсолютно не зрозуміло, що я робила.
Тоді мені здавалось, що на мені тримався цілий білий світ. Тільки я вмію правильно зробити, тільки я розумію «як добре». Я їздила по зустрічах, по гуртівнях, персонально розвозила квитки на дійства….. Це був постійний рух. Броунівський рух.

Місяць тому, моя Софійка їздила з друзями підкорювати Говерлу.

Я там не була, тому підказати нічого не могла.
– Візьми светр і воду.
Це були всі ідеї, які прийшли мені в голову.

       Крім завдань по програмі, дякувати організаторам, кожні вихідні ми мали активності. Мали зустріч з діаспорою – де робили вареники для благочинного вечора та спілкувались. В інші вихідні нас повезли на дискотеку. Відірвались ми на повну.

Суцільний стресовий стан від втрати багажу, тренувального табору та звичаїв прийомної сім’ї підкосив моє здоров’я.

Ні до того, ні після того – мені так в житті не боліла голова — як в ці перші тижні.
Мозок просто плавився від потоку чужої мови – пробував вирвати окремі слова, але «зависав» і починав болюче кипіти….

Після неохочого вильоту з України і стресового тижня в тренувальному таборі, я була не готова до подальших сюрпризів від організаторів програми. Тому наступного дня я зателефонувала нашій керівничці групи й зробила справжній скандал.

Після прильоту в Канаду, нас помістили в тренувальний табір.
10 українок, 10 канадок і керівники кожної з груп.
Ми знайомились, грали в різні ігри, лазили по штучних скелях – такий собі командоутворюючий тренінг. Вчились комунікувати між собою.