Велика, болюча частина мене, яку потрібно відпустити.
Це історія про мрію, яка не збулась.
Мрію, в яку я вклала всі фінанси і поставила себе і дітей на межу виживання.

Це історія про хліб.

З дитинства, я заглядалась на хлібні магазини. Зупинялась, коли вловлювала аромат свіжоспеченого хліба.
Любила обгризати скоринку дорогою додому. Добре, що мама дозволяла це робити.

Я мріяла про пекарню.
Після розлучення, чомусь перше, що зробила - це купила обладнання.
Хоча ні приміщення, ні плану ще не було.
В думках, замішувала тісто, формувала і випікала хліб. Справжній, на заквасках.
Не в хлібопічці, а в печі.

Обладнання купила і почала шукати місце.
Бачила лише кінцеву картинку. Була впевнена, що так , як і з Гридницею, найважливіше – моє бажання.

Я мала невелике приміщення в Олесько. Воно виявилось сухе, і абсолютно придатне для переобладнання під пекарню.

Але тут включився мій стратег: де пекарня, там і кафе. Тим більше, що всі партнери (туристичні фірми) підбивали мене:
- Роби кафе біля замку, щоб можна було годувати економними обідами групи.
А де кафе, там і 5 номерів для подорожуючих.

Є план. Бізнес тоді розвивався стрімко.
Я вагітна другою донькою. Розуміла, що дітей потрібно ставити на ноги, і одної Гридниці (в якій пів року несезон) буде мало.

Як мене відмовляли від цієї ідеї батьки! Просили, переконували, пояснювали, аргументували, благали. Нічого не допомогло.
Всі, хто чув про мої плани, робили круглі очі:
- Ти здуріла? Будеш це будувати? Сама? Ти нормальна?
Я ніколи не була нормальна. А в цьому випадку, ще й глупа.

Мрія.
Солодка, гарна, потрібна іншим, корисна, смачна мрія.
І я почала це будівництво.
Але за два роки почалась війна.
Внутрішній туризм вимер.
З ним – мій бізнес опинився на межі банкрутства. Ні про який розвиток мови не було. Питання стояло лише в тому – де взяти гроші на їжу дітям і на бензин (бо я возила Софію з Сихова на Симоненка в школу).

Всі кошти заморожені в будівництві.
Але я це пройшла.

Три роки тому знову повернулась до своїх булочок. Вирішила робити поступово.
Спочатку саму пекарню.
Зробили. Запустили.
Спекли.
Боже, яке то було щастя!
В мені просинались голоси далеких предків. Видіння про пшеничні поля.
Спів жінок, що місили тісто. Чоловіки мололи борошно.
Це було таке глибинне відчуття.
Кожною клітинкою тіла.
Але.

Мрія і бізнес-план це різні речі.
І як би я не тішилась, не завмирало моє серце, коли я брала в руки свій хліб – це стало моїм провалом.
Повним крахом.
Ще 2 роки пробувала різні підходи, ідеї, думки.
Нічого не виходило.
Я не маю коштів завершити весь об'єкт.
Потрібне рішення.

Пам'ятаю той день, коли їдучи з Олесько додому, прийняла рішення відмовитись і все продати.
Добре, що була в машині одна.
Ревіла голосно. Випустила весь розпач.
Це дуже боляче.
Це відрізати по живому.
Але це саме правильне рішення.

Зараз, не можу, без завмирання серця, дивитись на тих, хто це зміг зробити.
Хвала вам і низький уклін.
Знаючи, як ще складно –дивлюсь на ваші творіння і горджусь вами!
Але мріяти я не перестала.