Велика, болюча частина мене, яку потрібно відпустити. Це історія про мрію, яка не збулась. Мрію, в яку я вклала всі фінанси і поставила себе і дітей на межу виживання.

Це історія про хліб.

Декілька років тому, я пройшла навчання основам арт-терапії.

Чому?

Бо мені завжди важливо: ЩО? і ЯК? я зображаю на своїх роботах.

Розмовляю зі знайомою. Давно не бачились, тому звучить стандартне питання: - А хто твій чоловік? - Ніхто, живу сама. - Довго? - Більше 10 років. - Серйозно? А виглядаєш такою щасливою. Як же так? Така гарна, така розумна, все є, а чоловіка нема. Як же ти даєш всьому раду?

Навіть якщо хтось не говорить це вголос, то думає. Я відчуваю. Чому так? Список: гарна, наявність диплому (бажано червоного і не одного), чоловіка, дітей і роботи. Якщо одного з цих пунктів немає – все, ти автоматично стаєш нещасною жінкою. В очах інших.

З класу восьмого, я мучила свою маму:

- Коли я вже закохаюсь? Коли в мене буде хлопець? Чому я така маленька? Чому хлопці не звертають на мене уваги?

На що мама, по філософськи, відповідала:

- Буде і твій час. Ще не одна подушка буде мокра від сліз…

Я дорослішала. Але ніякого принца  на горизонті не було.

Всі подруги бігали на побачення. Цілувались і розповідали мені – як то класно!!!!

А я, як зачарована.

І на дискотеки ходила, і танцювала, і волосся мала нижче дупи – довге та пишне, і ніби гарна.

Але на побачення ніхто не запрошував.

Кожен з вас по своєму уявляє мій робочий день. Колись був і такий період.

Дороблювались останні деталі інтер'єру і потрібно було визначитись з меню. Що я знала на 100%- це те, що в мене не буде відбивної і картоплі пюре. Чому?

Бо тоді це була сама стійка асоціація з кафе чи рестораном. Я особисто не люблю картоплю пюре і зробила егоїстично - не включила її в меню. Не переживайте, зараз ми її готуємо, якщо гості попросять. Але в меню немає і сьогодні.