Якби не я , то ти б так і залишилась:

бідна, голодна, нещасна, одинока, в селі, в аптеці, без житла, без роботи, без клієнтів і тд.

Знайомо?

Точно знайомо.

Я вірила в цю ілюзію до 32 років.

Попала в цю пастку в підлітковому віці і повірила, що сама нічого не можу, не вмію, не здатна.

Це було дно внутрішньої нікчемності. Не віриться, що я була така невпевнена в собі?

Майже про кохання

Вона трапилася більше 10 років тому.
Я вперше їхала в Київ представляти свій ресторан “Гридниця” на туристичній виставці.
Осінь.
92 потяг Львів-Київ.
Купе.
Я готова до сну – без косметики, волосся – в хвостику, поздоровалась з своїми попутниками і швиденько вмостилась на другій поличці.
Заснула солодким сном.
В Києві, симпатичний хлопець з нашого купе, запропонував провести мене до виставкового центру. Я не відмовилась.
А після 18.00 в мене залишалось море часу до відїзду, тому я прийняла пропозицію подивитись вечірній Київ.

Переодягнулась в свою королівську оксамитову сукню і цілий день роздавала наші буклети, розповідала про Олеський замок

Ти перейшов межу..

Ти дивився в мої очі і бачив там страх.
Почуття влади над ситуацією розливалось медом по твоєму тілу.
Ти сміявся з моїх сліз, і мріяв побачити мене на колінах.
Зламану.
Безсилу.
Розбиту.
Принижену.

Ти перейшов межу.
Я закриваю очі і роблю глибокий вдих.
Видих.

Ти помилився.
Я колись була Попелюшкою.
Але ти не помітив, коли я стала Королевою.
Вдих-видих.
Я не зламалась.
Я зігнулась, щоб набратись сили для відсічі.

Ти перейшов межу.
Гірше не буде.
Коли мені немає що втрачати, я стаю всесильна.
Бо я вільна.

Я відкрию очі і подивлюсь в твою душу.
Душу боягуза.
Моя сила в правді.
Я готова.

         Маленьке, худеньке, швиденьке, непосидюче, розумне, небезпечне, з довгою косичкою, задертим догори носом і тоненькими сірничками-ніжками дівчисько – це я.

При цьому − завжди «ділова ковбаса».

Від народження.

Всі повинні називати мене Я-Р-О-С-Л-А-В-А, незважаючи на неможливість вимовити це складне слово малим дітям.

Якщо хтось скорочував моє ім’я до «Славка» – автоматично ставав ворогом.

Закінчився другий курс медінституту.

Я в пошуках нових способів заробітку.

Літній сонячний день.

Їду в трамвайчику по Личаківській.

Облягаюча сукня, волосся розплетене, нижче дупи – дівка.

Вийшла на своїй зупинці, раптом мене наздоганяє чоловік. Старший.

– Доброго дня! Можна у вас запитати? – чую акцент. Іноземець.

– Так, звичайно.

– Ви не студентка медінституту?

– Саме так. Другий курс закінчила.

– Я маю до вас ділову пропозицію. Можемо все обговорити за кавою?

– Звичайно.

Ми сіли на Митній в «Кастеляріі».

– Я директор благодійного фонду в Польщі, шукаю студента медика для роботи. Ми співпрацюємо з різними компаніями, привозимо ліки та устаткування для лікарень.

Велика, болюча частина мене, яку потрібно відпустити.
Це історія про мрію, яка не збулась.
Мрію, в яку я вклала всі фінанси і поставила себе і дітей на межу виживання.

Це історія про хліб.

Розмовляю зі знайомою.
Давно не бачились, тому звучить стандартне питання:
– А хто твій чоловік?
– Ніхто, живу сама.
– Довго?
– Більше 10 років.
– Серйозно? А виглядаєш такою щасливою. Як же так? Така гарна, така розумна, все є, а чоловіка нема. Як же ти даєш всьому раду?

Навіть якщо хтось не говорить це вголос, то думає. Я відчуваю.
Чому так?
Список: гарна, наявність диплому (бажано червоного і не одного), чоловіка, дітей і роботи. Якщо одного з цих пунктів немає – все, ти автоматично стаєш нещасною жінкою.
В очах інших.

В своєму житті я ніколи спеціально не шукала можливостей познайомитись чи приблизитись до великих людей.

Але доля робила неочікувані, деколи стресові подарунки.

Як оцей – моя зустріч з Папою Павлом Іоаном II у Ватикані.

Коли Рим для мене – вишуканий, поважний, одружений чоловік, то Флоренція – ніжна подруга.

Римські канікули

Побачення з Римом я мала двічі.
Перший – більше 20 років тому.
Ця поїздка була доленосною, бо я потрапила у Ватикан на аудієнцію до Івана Павла ІІ. Неймовірна зустріч, про яку я писала раніше.