Закінчився другий курс медінституту.

Я в пошуках нових способів заробітку.

Літній сонячний день.

Їду в трамвайчику по Личаківській.

Облягаюча сукня, волосся розплетене, нижче дупи - дівка.

Вийшла на своїй зупинці, раптом мене наздоганяє чоловік. Старший.

- Доброго дня! Можна у вас запитати? – чую акцент. Іноземець.

- Так, звичайно.

- Ви не студентка медінституту?

- Саме так. Другий курс закінчила.

- Я маю до вас ділову пропозицію. Можемо все обговорити за кавою?

- Звичайно.

Ми сіли на Митній в «Кастеляріі».

- Я директор благодійного фонду в Польщі, шукаю студента медика для роботи. Ми співпрацюємо з різними компаніями, привозимо ліки та устаткування для лікарень. Я в тому не дуже розбираюсь. Шукаю помічника. Зарплата не висока – 100$. Але ми оплачуємо перебування в Польщі, відрядження, добові. Наступна поїздка планується через 2 тижні. Чи вам це цікаво?

Чи мені це цікаво??

Я мало в обморок не впала від щастя. Я – працівник міжнародного благодійного фонду! Скільки всього доброго можу зробити! Це моя велика мрія – соціальні проекти! А тут ще й зарплатня! І це лише початок!  За декілька років можна стати самій директором такого фонду.

В голові пролітали картинки лікарень, людей, яким я допомогла, підписання угод і тд.

Ярослава вилетіла за орбіту Землі.

В мріях.

- Якщо вам підходить, я можу дати аванс 50$. Через два дні зустріч з партнерами, якщо ви погодитесь – то робота вже починається.

Ну все.

Це був «контрольний постріл».

50 $!

Зарплата провізора була 30 , а тут аванс 50!

Ми домовились про наступну зустріч і розійшлись.

Я летіла в гуртожиток на Студентській, не відчуваючи землі під ногами.

Мало не вибивши вхідні двері, гукаю своїм подругам:

- Дівчата! В мене нове життя! Я виставляю за нову роботу! Ю-ху! Життя прекрасне!

 

План.

Звали цього чоловіка Тадеуш.

Через два дні, ми зустрілись біля офісу однієї з Львівських фірм.

- Ти моя помічниця, – уточнив Тадеуш і відкрив перед мною двері офісу.

Чоловіки домовлялись про співпрацю.

Але щось мені це все було дивно і мало нагадувало благодійну місію.

«Ладно, один раз поїду. Завдаток взяла. Назад дороги немає.»

- Привіт, я Саша. Так виглядає, що в Польщу поїдемо на моїй машині. – привітався до мене молодий, кремезний чоловік. – Взагалі, я бізнесмен. Бізнес в Хмельницькому. А з вами їду подивитись нові можливості.

В мене промайнула думка: «Який бізнес, якщо це благодійний фонд?»

Але я була натхненна і вірила людям.

 

План озвучили такий: ми їдемо в Перемишль, ночуємо в готелі і вирушаємо далі. Поїздка на тиждень.  Фармацевтичні фабрики, бізнесові компанії, урядові організації.

Завдання: привезти в Україну ліки та іншу благодійну  допомогу. Знайти спонсорів на довготривалі проекти.

Гарний план. Потішив моє зелене его.

Перспективи широкі.

Я склала  свій єдиний костюм, джинси, дві футболки. В мене не було відповідного одягу, але Тадеуш заспокоїв, що ми купимо все в Польщі.

В кишеньку зашила 30 доларів з авансу. На всякий випадок.

І заснула солодким сном, не уявляючи, які пригоди чекають мене по переду.

 

Польща.

Саша виявився веселим, щирим хлопцем. Який любить свій бізнес, своє місто і жінок.

Ми швидко переїхали кордон і прибули в Перемишль.

Зустріли нас, як самих дорогих гостей. Після робочих розмов, смачна вечеря.

Все виглядало бомбезно! Моя мрія здійснювалась на очах.

Ночувала я в окремому, шикарному номері.

- Яке прекрасне життя! - думала засинаючи.

Це був перший і останній день, коли я спала.

 

Зранку, поснідавши, ми вирушили далі.

Вже з обіду я відчула: щось не так. Фарби згущувались, але розуміння катастрофи ще не прийшло.

Складаючи до купи фрази і розмови Тадеуша і Сашка, мені вимальовувалась паралельна картина. Виявляється, однією з задач, було привезти в Україну все для виробництва Нутели (підробки). Тобто, на фонд взяти масло, какао, цукор  - безкоштовно. У Львові її зварити, розфасувати і продати.

Мова йшла про тонни, а не кілограми.

Тут же, по дорозі відкривається нова правда: Тадеуш не має домовленостей. Лише контакти людей, до яких теоретично можна звернутись.

Теоретично.

Ми приїхали в офіс величезної корпорації, де було домовлено про зустріч.

І тут перша невдача.

Все пішло не по плану. Нас не запросили на обід, не запропонували готель, не погодились будь-що дати на благодійний фонд.

- Ні то ні, - подумала я.

Як виявилось, грошей в Тадеуша було лише на бензин, вечерю і один номер в готелі.

Один.

Саша почав нервуватись, що він не готовий до такого. Йому обіцяли повне забезпечення комфортних умов проживання. Він не хоче ночувати з нами, як з парою.

«Пара?»

Хто пара? Яка пара? Я з Тадеушом? Ти смішний? Він мій шеф!

Вияснилось, що Тадеуш сказав, що я його коханка.

Приїхали.

Ночували ми в одному номері. Я без сну прокрутилась цілу ніч, погані думки кусали мене цілу ніч.

На ранок виїжджаємо в нове місто і починається справжній треш.

Тадеушу відмовляють в кожній фірмі, гроші закінчились. Він каже:

- Ідемо просити.

- Куди?

- Скрізь. Ось ксерокопія свідоцтва благодійного фонду. Іди в магазини, до людей. Нема грошей – немає обіду і житла.

- Як?

- Так. А ти думала гроші будуть сипатись з неба? Це і є робота в благодійному фонді.

 

Я шокована. Але розумію, що виходу немає. Можливо це сьогодні такий поганий день. Можливо завтра все зміниться.

Ми ходили з магазину в магазин, просили на вулиці. Це було як в кіно. Або як сон. Я сплю. Це не може бути реальністю.

Але це було насправді.

Дивно, але люди нам давали – хто злотувку, хто дві, хто три.

В мене від голоду почались  болі в шлунку.

Але потрібно робити щасливе задоволене обличчя. Я ж збираю не для себе, а «для дітей».

Мені просто хотілось, щоб це швидше закінчилось.

Тадеуш розмовляв з кимось з адміністрації, і радісно повідомив, що маємо ночліг.

Номер знову був один.

Сашко ходив і звірів, бо хотів сексу. Він звик отримувати його щодня. Йому потрібно зняти стрес!

Тадеуш далі розказував байки, про кар’єру в його фонді, і будував для мене яскраві перспективи.

Моя віра в світле майбутнє похитнулась.

 

Полягали спати.

Я не можу заснути. Боюсь. Між двох вогнів в чужій країні.

Чую, хтось сів на моє ліжко – о, ні! Тепер ще й фізичне домагання! Яка бридода!

Ні, ні, ні! Відстань, від мене!

Я пустила в хід і руки і ноги. Просичала, що роздеру все лице, якщо буде лізти до мене.

Тадеуш щиро здивувався моїй відповіді. Істеричній.

Знову ніч без сну.

Ранок. Ми втікаємо з готелю.

Так, втікаємо, бо цей аферист замутив так, ніби готель замовили з адміністрації, і він не збирається платити.

В мене черговий шок.

Пригоди продовжуються. Шеф має гарний настрій, бо має три домовлених зустрічі з бізнесменами.

На фармацевтичній фабриці нам дали три ящики медичної допомоги. В іншому місці – якусь харчову суміш.

Все.

Знову на обід немає грошей. На готель – немає. На бензин немає.

Сценарій повторюється.

Саша знервований вкрай, кричить що буде їхати назад, бо його розвели.  Ніякого бізнесу. Ніяких домовленостей. Сексу нема. Їжі нема. Він їде додому.

Знову тяжкий день, без сніданку і без обіду. Вечеря супчиком.

Ночуємо в якомусь будиночку, в знайомих Тадеуша.

Це сон. Для мене – страшний сон. Я боюсь ночі, бо почнуть домагатись.

Скрючившись, сиділа на веранді і плакала. Як я так попала? Що робити?

Тихенько підійшов Саша, і сказав, що поважає мене, бо я не сплю з шефом.

Мені від цього не легше.

Спала  я сидячі в кріслі, закутавшись в плед.

«День сурка» тривав.

Мусило щось статись.

 

Дорога додому.

В Сашка ламається машина.

Доїхали до найближчого сервісу. Поломка не була страшна, але їхати далі не можливо було.

Ми з Тадеушом назбирали знову грошей і повернулись на сервіс.

- Я повертаюсь на Львів. Ти зі мною, чи лишаєшся з цим аферистом? – випалив Саша, як тільки нас побачив.

Я впала в ступор на декілька секунд:  що робити? Залишатись в Польщі неможливо. Їхати з розлюченим, голодним самцем 700 км в одній машині, теж страшно.

 

Вибрала їхати додому.

Тадеуш кричав:

– Ти пожалкуєш! Я б тобі все дав! Ти дурепа! Він зґвалтує тебе по дорозі…

Але я не хотіла нічого чути.

Я хотіла їсти і виспатись. Все. Більше нічого.

Ні кар'єрного росту, ні перспектив, нікого рятувати.

Задача максимум – самій лишитись живій.

- Але є одна проблемка, - зауважив Саша, - я не маю грошей забрати машину. Заклав свій золотий ланцюжок, але не хочу його лишати. Можеш заплатити за ремонт?

Я?

І тут я згадую про свою заначку!

Можу! Ура! Добре, що я їх взяла.

Ми заскочили в авто і рвонули з місця.

Я сміялась і співала! Я їду додому!

Першим ділом, виїхавши за межі міста ми поїли. Вдосталь. Смачно.

Подивились по карті, де ми.

Проклали маршрут і вперед.

По дорозі говорили про ситуацію, і для мене, нарешті, склались всі пазли в цій картинці. В яку халепу я попала. Сама. Радісно.

Темніло.

В якомусь місці нас мало не оштрафували поліцейські.

Якби ми заплатили штраф, у нас би не було грошей на бензин.

Все просто.

Тому, що я плела? як я розповідала? чим аргументувала? – не пам’ятаю.

Але нас відпустили.

Тільки я видихнула і розслабилась, Саша звертає з траси в ліс.

- Чому ти повернув? – стривожено запитала.

- А як ти думаєш? - загадкова усмішка сяяла  на його обличчі,  - Я терпів цілих шість днів без сексу. Весь час стрес і непорозуміння,  я хочу свій бонус.

Все всередині мене похололо, мене почало нудити.

Прекрасно розуміла, що іти мені нікуди. Чужа країна. Грошей нема. Боже, за що?

З відчаю я розплакалась, бо стримуватись вже не могла.

Ні, не потрібно так!

 

- Не реви, глупа. Я жартую. Остання перевірка. Ти молодець

- Іди ти в …., крикнула я і двинула кулаком в плече.

 

Хух, пронесло.

Ще за пару годин, далеко за північ, ми доїхали до кордону.

Я прозріваю: черга на кілометри. Все стоїть. Всі стоять.

Нагадаю, що з матеріальних благ у нас лише золотий ланцюжок в Сашка.

Бачу – паралельна дорога, що веде до кордону.

Не розмірковуючи, кажу:

- Їдь по цій дорозі.

- Ти що? Сюди не можна. Це для спеціальних авто і людей.

- Їдь і мовчи. Зараз побачимо.

Він починає їхати. Причитає, як істеричка, але їде.

Я мовчу.

Доїжджаємо до шлагбаума:

- Ти мій водій. Я - директор благодійного фонду. Де папери. Ось, в бардачку копії документів. Ти мовчиш. Говорити буду я. З машини не виходь. Чуєш?

До нас підходить польський митник і питає:

- Хто, чому цією дорогою?

 

Я не знаю звідки, але я включаю тотальний спокій і силу. В діловому костюмі, з білим комірчиком, випливаю з машини.

- Доброго дня. Я директор благодійного фонду. Прошу наші документи. В багажнику – допомога на лікарню. Нам потрібно швидко проїхати кордон, бо завтра знову відрядження до Польщі. Партнери чекають.

Сашко не витримав, вискочив з машини, щось белькоче, махає руками.

- Це мій водій. Він трохи знервований дорогою. Не звертайте увагу. Саша, покажіть багажник – прикрикнула на нього.

- І візьміть себе в руки, у нас довга дорога попереду.

Поляк дивиться на мене, на істеричку Сашка, каже:

- Пані, то ксерокс. Що ви мені говорите. Який фонд? Їдьте в кінець черги і не морочіть мені голови.

- Я повинна повернутись завтра назад. Пропустіть нас. – залізним, спокійним, не своїм голосом сказала я.

І сталось диво. Він відкрив шлагбаум.

Ми пройшли митницю.

В’їхали в Україну.

- Зупинись, -попросила я.

 

Вийшла з машини, сіла в траву, плакала, цілувала землю і дякувала Богу, що я дома.

Я жива!