В поїздку Італією я поїхала з хлопцем (на той момент, а пізніше чоловіком) та його друзями.
По сьогоднішній день – Рим на першому місці серед улюблених міст.
Величчю, красою, історією та архітектурою.

Напишу декілька слів про свої відносини з Богом.
Я росла в класичній радянський сім'ї. Культом була щоденна, віддана праця. В церкву ми ходили лише на Паску. Це було формальністю.

На першу сповідь я прийшла в зрілому віці, на першому курсі медінституту.
Мені пощастило - я говорила з отцем від Бога. І відчуття очищення, легкості, всесвітнього щастя були довго в моїй душі.
Потім я розчарувалась в людях, які «працюють» в церкві.
Їхала в Рим, абсолютною атеїсткою.

Рим

Поїздки у Ватикан не було в графіку.
На другий день прийшов керівник групи і повідомив, що нас може прийняти Папа Павло Іоан II
Я подумала:
- Жарт. Де я, і де Папа. Не може бути.
Всі бігали щасливі, а я сказала:
- Я не піду.
- Чому? - друзі думали, що я жартую.
А в моїй душі йшла війна. Я ж не вірю в Бога. Але це свята людина (я це відчувала). Мене розривала боротьба серця і розуму. З однієї сторони – треба йти, така нагода випадає раз в житі. Але ХТО я?? Чому мені така честь? Скільки отців хотіли б попасти і не можуть. І вони хочуть по справжньому.

А хто Я? Я грішниця. Я не заслуговую такого. З іншої сторони, Папа- просто людина.
Ні, я не можу до нього піти. Він же ВСЕ бачить.
Сну немає.
Ці самі думки, я ті бджоли у вулику.
Що робити?!
Всі дивились як на хвору.
Я не вміла навіть молитись, не знала – що робити, не могла їсти, мене трясло.
Не могла прийняти рішення – достойна я йти до нього чи ні.
Відчувала, що я матиму зустріч з кимось Великим.
Слава Богу (це ж все він Сам придумав) я пішла.
Згадую той день.
Я боялась дихати. Рухи уповільнились. Я стала прозорою і легкою, як хмаринка.
В самому Ватикані – все як в казці.
І я – Попелюшка.
Мозок був такому шоці, що майже відключився.
Стан легкої прострації.

Чекаючи черги, я не відчувала тіла.
Зал, наповнений різними людьми- послами, урядовцями, отцями, простими людьми дзвенів тишою і очікуванням.

Коли Він зайшов до зали - зайшла Любов.
Я пам'ятаю ті очі, старенькі руки, подаровану вервечку, і тотальне відчуття  любові.
До всіх.
І до мене.

Я не вийшла, я виплила.
Ноги і далі не торкались землі. Я плила.

Як тихенька річечка між берегів.
Вся суєта залишилась поза мною.

Є я і Любов.
Чиста.
Я зрозуміла, що це і є Бог.