З класу восьмого, я мучила свою маму:

- Коли я вже закохаюсь? Коли в мене буде хлопець? Чому я така маленька? Чому хлопці не звертають на мене уваги?

На що мама, по філософськи, відповідала:

- Буде і твій час. Ще не одна подушка буде мокра від сліз…

Я дорослішала. Але ніякого принца  на горизонті не було.

Всі подруги бігали на побачення. Цілувались і розповідали мені – як то класно!!!!

А я, як зачарована.

І на дискотеки ходила, і танцювала, і волосся мала нижче дупи – довге та пишне, і ніби гарна.

Але на побачення ніхто не запрошував.

 

Я закінчувала перший курс медучилища.

Приїхала додому на вихідні і зустріла тренера з легкої атлетики:

- Ти не хочеш поїхати з нами в табір збирати фрукти в Ставропольський край?

- А які умови?

- До обіду збирати вишні, черешні або персики. Потім вільний час. Поселення, харчування за рахунок колгоспу. Якщо виконуєш норму, то ще гроші заплатять.

- Супер, звичайно хочу!

 

Компанія зібралась весела та знайома– ті, з ким я займалась останні 8 років спортом.

Настрій у всіх був бойовий- попереду нас чекала справжня пригода!

 

Табір.

Базовий табір представляв собою два ряди одноповерхових літніх будиночків. Між ними – широка алея з клумбами і доріжками.

Кімнати на 8-10 чоловік.

Окремим приміщенням стояла їдальня.

Відразу за будиночками, починались безкраї сади.

Яке то було щастя!

Нарешті можна (і треба) лазити по деревах, при цьому - їсти досхочу улюблені вишні.

Між рядами стояли ящики, в які ми зсипали зірвані плоди.

Кожен мав свій. В кінці дня – їх зважували, записували кількість і забирали тракторцем.

Така робота мені подобалась.

Я легко робила денну норму, бо могла швидко обірвати будь-яке дерево.

Навіть тонкі гілляки витримували мене без проблем.

Кожного вечора були танці, розмови біля вогнища- вся смакота, краса і таємничість підліткового табору.

 

Вишневе варення.

На сніданку підійшов тренер, і радісно повідомив:

• Нам дозволили нарвати собі по відру вишень і забрати їх додому. Є два варіанти – сушити на даху або варити варення. На нашу групу виділили час, коли можна користуватись плитами на кухні – це з 9 вечора до 2 ночі.  Розпишіть чергу – на кожного по 30 хв.

Ми були в дикому захваті від цієї можливості! Як це круто – привезти додому вишневого варення! Безкоштовно! Мама буде щаслива!

Я дівчина господарська -  вирішила і насушити і наварити.

Черга правда попала мені з 1.30 до 2.00, але то не страшно.

Я встигла подрімати і сонною мухою припленталась на кухню.

Як виявилось, ми були не самі. Прийшло двоє хлопців армійців, які щоночі охороняли нашу територію. Вони жартували, щоб ми не засинали над тими баняками.

«О Боже! Навіщо вони тут? Що за ЧУЖІ?  -  подумала я.

Вигляд в мене був ще той: так-сяк закручене в гульку волосся, розтягнута футболка з плямами від вишневого соку, коли я камінчики витягала, якісь спортивні шорти і тапки.

Помішуючи свою порцію варення, я не звертала уваги на цих чужинців. Мені лінь було відкривати повністю очі. Я дрімала.

Тіло, яке варить варення.

Раптом, я зрозуміла, що вони обговорюють з тренером мене:

- А що ви таких малих дітей привезли? Це дитя напевно в шостому класі? ЇЇ потрібно відгодувати. Зараз ті шорти згубить. Ха-ха. Така худюща – відпускав в мою сторону шпильки один з хлопців.

Хочу сказати, що я виглядала завжди на 2-3 роки меншою від своїх одноліток.

- Та ні, - заступився тренер, - Вона вже доросла дівчина. Другий курс медичного училища. Серйозна. Розумна. Я на неї покладав великі плани в спорті. Просто ростом маленька і худенька.

- Ой не подібно, - продовжував далі хлопець в формі.  – Напевно документи підробила.

Я була готова їх зварити разом з тим варенням в баняку. Або трошки підсмажити, щоб язики притримали за зубами.

Так пролетіло моїх 30 хвилин доступу до плити, і я радісно пішла додивлятись свій перерваний солодкий сон.

Закрила кімнату на гачок, закуталась в ковдру і заснула.

Прокинулась від відчуття, що на мене хтось дивиться.

Відкриваю очі – на ліжку сидить жартівник.

«Напевно я сплю, і мені сниться» - промайнула думка.

- Ти така гарна- почувся приглушений голос. – Я не хотів тебе ображати. Ми так жартували.

Я в шоці. Особисто закривала двері на гачок. Як він зайшов??

Його рука торкнулась моєї:

• Спи. Завтра побачимось…

 

Хімія.

Зранку була впевнена, що мені все наснилось.

Наші дні виглядали однаково – сніданок-праця-обід-ще пару годин в саду-вільний час-вечеря-танці-сон.

Регочучи на весь сад, ми в той день збирали черешні.

- Ярослава! Тебе тут шукають! Де ти?? – крикнув хтось з сусіднього ряду.

- Я тут – засміялась я, бо ж як ще вказати своє точне розміщення на верхівці дерева.

 

Але коли я побачила, хто йшов до дерева, то мало не впала з тих гілляк. Це був Олег.

Його атлетичне тіло вимальовувалось проти сонця. Неспішна, впевнена хода.

З кожним його кроком, моє серце билось швидше і голосніше.

Чому ж я так розхвилювалась?? Чому в мене забракло дихання і пересохло в горлі.

І ноги стали ватні.

Ні. Це не може бути кохання. Він же хам. Ні, ні. Не хочу! Мені не підходить…

Але було вже пізно.

Поки на плиті закипала чергова порція мого варення, між нами теж забурлили хвилі. І сталось це точно раніше, ніж мій мозок міг все прорахувати..

- Тобі допомогти? – почула знайомий голос.

- М.. а..мм… не знаююю – промимрила я, повністю спантеличена тим, що відбувається.

Докинула кілька жмень черешень у відро і подала йому.

Олег допоміг мені спуститись.

В мене зник настрій жартувати. Бо це ЩОСЬ, яке тепер поселилось десь в моєму тілі, робило поведінку не притаманною мені. Я не знала, що говорити. Мене заклинило. Хотілось плакати без причини. Було страшно торкнутись його, щоб він не зник, як марево.

Я зрозуміла, що це сталось.

Кохання  - воно таке. Не дивиться на відсутність макіяжу, на твоє неідеальне тіло, на твоє заспане лице. Воно просто стається. І все.

 

Наші 10 днів.

Його військова частина була за декілька кілометрів. Їх ставили до нас на чергування щоночі. Ясно, що він  домовлявся саме на цей об’єкт, поки ми ще були тут.

Я літала на крилах. Не те що виконувала норму, а перевиконувала в рази. За що отримала грамоту – Найкращий працівник (чи збирач J ).

Після вечері найдовші 2 години очікування.

Чекати, коли на горизонті з’явиться дві постаті в формі. Один з них – мій неспокій, моє щастя, моя тривога і моя радість.

Мої друзі тішились. Дівчата з інших міст відкрито кричали йому:

- З ким ти ходиш! Ти сліпий? Навіщо вона тобі? Ходи до нас, ми вже дорослі. Все вміємо і знаємо.

Мені щеміло в грудях від тих слів, але я трималась.

Ми гуляли недалеко від табору, обходили сади. Щовечора проводжали сонце. Деколи зустрічали.

Це були ніжні стосунки.

Десь на четвертий день, я ніяковіючи сказала:

- Я не вмію цілуватись.

Олег посміхнувся:

- Цьому не потрібно вчитись. Коли ти по справжньому захочеш, це вийде само собою. Не поспішай. У нас ціле життя попереду.

Так, ми планували наше майбутнє життя.

Йому ще рік служити. Мені ще 2 вчитись. Він приїде після армії в Ковель (я вчилась там)  і знайде роботу.

Коли я отримаю диплом, поїдемо жити до нього в Одеську область.  Я любила слухати розповіді про село, де він жив. Про величезні заплави та ставки, річки та сади. Про те, яка в нього добра мама і як вона зрадіє, що буду я.

Ми сиділи, обійнявшись, говорили, дивились на зорі і були щасливі.

 

Перелом.

Дискотеки в нас були щодня. Мене хлібом не годуй – дай потанцювати.

Роздумуючи, як ще випендритись на танцях, я вирішила вивчити рух з підскоком і переворотом в повітрі.

Підскочила вверх і невдало приземлилась. Ногу, як окропом облили – пече і болить.

А не плакала, тільки кусала губи від болю.

Прискакала в медпункт – медсестра оглянула, помацала пальцями і оголосила діагноз:

- Вивих. Перемотати і менше навантажень. Нічого страшного.

Я заспокоїлась. Болить – переболить. Витерплю. То ж не маленька дівчинка, щоб нити.

В той же день , Олег прийшов з травмою лівої ноги. Ми сміялись – ну як так?? Ходили, шкутильгаючи, як пара кривеньких качечок.

Лазити по деревах було важко. Біль не стихав.

Відра носила до ящиків – збільшувалось навантаження на травмовану ногу.

Ввечері, поки сама – плачу, бо болить жахливо.

Але гуляти іду. Посміхаюсь. Пересилюю біль і гуляю.

Глупа.

Коли на третій день біль стала нестерпною, я відпросилась піти до лікаря.

7 км в одну сторону.

7 км назад.

В лікарні мене подивився травматолог і знову сказав:

– Я нічого страшного не бачу. Коли ви додому?

- За три дні.

- Не знімайте еластичний бинт і до весілля заживе.

Назад я ледь дійшла. Сльози лились двома струмками з очей. Кожен крок був все більш болючий.

Наступного дня я не змогла стати на ногу.

Про працю, дерева і відра по 10 кг – не могло бути і мови. План я давно перевиконала.

За два дні ми мали їхати додому.

 

Олег не прийшов цього вечора.

Як? Чому? Що сталось? Напевно не відпустили.

Наступного дня – заключна дискотека.

Я роблю вигляд, що мені все одно, але кожен вважає за потрібне запитати:

- Де Олег? Ви посварились?

Тим самим встромивши в моє серце черговий ніж.

Звідки я знаю, що сталось??? Я навіть не знаю його прізвища! Не знаю, в яку сторону його військова частина!!Я просто його кохаю, як божевільна.

Всі танцюють, співають, скачуть, обіймаються – завтра додому.

А я, як загнаний звір.

Поранений. В прямому і переносному значенні.

Але показати комусь, що мені болить?? – Ніколи. Нізащо. Ні при яких обставинах.

20.00 – немає

21.00 - немає

22.00 – немає…

22.30 – з’являється на алеї постать… кульгаючи, повільно іде в мою сторону. Я  влипла в лавку. Не дихаю. Не живу. Все пропало. Нічого і нікого не бачу. Є він і я.

Раптом, не доходячи десяти метрів до мене, він повертає до юрби, що танцює.

Що це? Як це?

Ах так! Добре. Я встаю і іду танцювати.

Ти мене ігноруєш? Мені все одно. Я танцюю.

Перемагаючи біль, я удавала щасливу дівчину. Не знаю, наскільки талановито я тоді зіграла, але хоча б спробувала.

Він годину побув та танцях і пішов в невідомому напрямку.

Всі знову почати мною трясти:

- Що сталось

- Нічого. Все нормально – відповідала я.

Яке нормально? Світ просто розлетівся на маленькі шматочки. Мій світ. Повністю. Нічого не лишилось, лише запитання без відповіді…

Чому? Що сталось?

Тишина і пустота.

Зорі сяють на небі. Не для мене.

Вийшов місяць. Не для мене.

Танці, гроші, грамота, варення? – для чого мені це все?

Мені вже нічого не потрібно…

Хочу до мами...

 

Від’їзд.

Я проплакала ніч.

Після сніданку нас чекав автобус, який прямував на вокзал. Звідти потягом добу додому.

Всі вийшли з будиночків, винесли речі. В ящиках стояли трилітрові банки варення.

З нами прощались діти з інших міст, кухарі та адміністрація табору. Запрошували ще.

Серед того галасу, сміху і метушні стояла одна примара.

Я.

Тіло окремо від розуму. Душа полетіла десь ще вчора ввечері, і не поверталась.

Напевно блукала в садах і шукала спокою..

Сльози далі капали з очей. Витирати їх не було сенсу. Зупинити їх я не могла. І не хотіла.

Раптом в юрбі запанувала тиша.

Всі погляди були спрямовані на постать, що наближалась.

Це був він, бо шкутильгав на ліву ногу…

В голові закрутився вир думок: Він прийшов до мене? Я залишусь? Він мене забере? Зараз обійме і скаже, що все добре. Все буде добре. Він прийшов…

- Ярослава, глянь, хто прийшов.

- Ну і що? - крижаним голосом процідила крізь зуби.  – Мені вже байдуже. Я їду додому. Як прийшов так і піде.

- Піди до нього.

- Ні.

Олег зупинився за метрів 50 від автобуса і спостерігав.

Останні обійми, видача сухпайка в дорогу..

- Всі в автобус! – крикнув тренер.

Наша команда галасливо почала займати місця в автобусі. Я ще стояла. Ще надіялась. Ще вірила, що відбудеться диво – він підійде і обійме мене.

Цього не сталось.

Високий, широкоплечий, з голубими очима красень  стояв і просто провів мене поглядом…

Жоден м’яз не поворухнувся на його тілі…

 

Всю дорогу додому я плакала. Не могла ні їсти, ні пити.

Вже не робила вигляд, що мені байдуже, бо моя біль була в рази більша за мене …

Подушка була мокра від сліз. І не одна.

Травматолог, який оглянув мою набряклу в два рази ногу, був просто шокований:

- У вас подвійний перелом! Як ви ходили?

 

Я не тільки ходила, я ще танцювала!

Бо життя – це і є танець.