Ніч така місячна зоряна, ясная
Світло, хоч голки збирай…

Коли повний місяць зазирає у вікно – спати стає просто неможливо. Я сіла на ліжко, намацала ногами капці, і тримаючи руками ковдру – посунулась на балкон в крісло…

Зорі неймовірно виблискували своїм холодним, яскравим світлом. В річці відображалось небо, круглий, як млинець місяць, і гарні, стрункі ялиці …

Справжнє видовище – карпатський ліс вночі….
Неясні, розмиті силуети, дивовижні звуки – комах, вітру, води, що виспівувала свою ніжну пісню поміж камінням. Я дивилась, і не бачила головного…

А де Я?

Так, де Я?
Стільки часу жити в тотальній ілюзії щастя, а потім – БАЦ! - наступає таке миле, раптове прозріння…
Картина поволі прояснялась – ніби я наводила різкість в фотоапараті «Зеніт».

На себе.

Фокус – на себе.
Не на обставини, не на нього, не на розбиті мрії, не на сцени з життя – а на головну дійову особу – на себе.

Погляд ковзнув на смішні капці – пухнасті зайці..

В животі знову з’явилось це противне відчуття нудоти. Воно завжди приходило разом з сильними переживаннями…
Ці зайці. Я уявляла, як буду ходити в них по НАШІЙ квартирі, в теплому махровому халаті, де на капюшоні були довгі заячі вуха.

Така смішна і по вуха закохана.
Перспектива робити зранку каву саме для цього чоловіка, окриляла мене. Я уявляла наші спільні подорожі, вечори і ночі в Карпатах, жарти, веселощі, нові прочитані книжки, танці, концерти, смачний обліпиховий чай в ресторані з видом на весь вечірній Львів.

Але це була ілюзія.

І мені зовсім не хотілось помічати маленьких (і не дуже) деталей, проясняти ситуацію. Я вперто робила вигляд, що в нас все прекрасно і мені все підходить. Уява малювала кольорові картинки (от що вмію – то вмію) нашого щасливого життя…

Я встала з крісла, далі тримаючи величезну теплу ковдру.

Яка все-таки казка навколо.

Я вдихала це холодне цілюще повітря…

Вдихала на повні груди.

Якщо подумати – тиха темна ніч прекрасна, вона показує мені СПРАВЖНЮ мене.Я є.

Я дихаю.

Я є в себе.

А завтра буде новий день і нове життя.