2008 рік.
Я працювала з 8.30 до 20.00.
Чим я була зайнята?? Зараз мені абсолютно не зрозуміло, що я робила.
Тоді мені здавалось, що на мені тримався цілий білий світ. Тільки я вмію правильно зробити, тільки я розумію «як добре». Я їздила по зустрічах, по гуртівнях, персонально розвозила квитки на дійства….. Це був постійний рух. Броунівський рух.

Софійку з садочка забирала няня, гуляла з нею,  а я поверталась ввечері додому – втомлена, виснажена – ніяка.
Щось, якось готувала..
Які книжечки чи ігри?

Мама напівжива.

Не знаю, як би це тривало далі, і що з того вийшло б, якби не ШКОЛА .
Так. Доня пішла в перший клас. І з усіма продовженими заняттями – я мала в 16.00 її забрати.
Що тут почалось в моїй голові!

Я працюю! Я не встигну НІ-ЧО-ГО! А як же моя робота???

Таке враження, що я не дихала, не жила, а працювала..
Знайомо? Думаю деяким з вас – точно.
Декілька днів я мала внутрішню істерику – але вихід був один – прийняти ситуацію ТАКОЮ і підлаштуватись.

Вирішила:
- Добре. Тепер я працюю до 16.00, а після 16.00 – я мама.

І ви знаєте, світ не завалився, замовлень не поменшало, Гридниця не зупинилась.
Я встигала зробити все за цей час. Якщо комусь мало було дня – я пропонувала зустрітись біля дому – дитина гуляє і я можу порозмовляти. Я, нарешті, мала час для дитини.
Я почала цінити свій час, і розподіляти його правильно. З’явився час для себе. 

Ця ситуація показала мені, як правильно розставлені пріоритети спрощують і покращують життя.

Все складається найкращим чином.

Бог хоче щоб я були щаслива, а не «загнана». Щоб я мала час тішитись материнству, а не втікати від нього. Щоб я відчула, що я ЖИВУ, а не працюю.
З того моменту, я малесенькими кроками, іду назустріч іншому життю.
Дивлячись на мене, багато людей думає: яка вона молодець, все встигає, на все її вистачає, все виходить.
Ні.

Я ж не робот.

Я деколи нічого не встигаю, і не все виходить. Але зараз я навчилась вибирати ВАЖЛИВЕ для мене.