Майже про кохання

Вона трапилася більше 10 років тому.
Я вперше їхала в Київ представляти свій ресторан “Гридниця” на туристичній виставці.
Осінь.
92 потяг Львів-Київ.
Купе.
Я готова до сну – без косметики, волосся – в хвостику, поздоровалась з своїми попутниками і швиденько вмостилась на другій поличці.
Заснула солодким сном.
В Києві, симпатичний хлопець з нашого купе, запропонував провести мене до виставкового центру. Я не відмовилась.
А після 18.00 в мене залишалось море часу до відїзду, тому я прийняла пропозицію подивитись вечірній Київ.

Переодягнулась в свою королівську оксамитову сукню і цілий день роздавала наші буклети, розповідала про Олеський замок

З класу восьмого, я мучила свою маму:

– Коли я вже закохаюсь? Коли в мене буде хлопець? Чому я така маленька? Чому хлопці не звертають на мене уваги?

На що мама, по філософськи, відповідала:

– Буде і твій час. Ще не одна подушка буде мокра від сліз…

Я дорослішала. Але ніякого принца  на горизонті не було.

Всі подруги бігали на побачення. Цілувались і розповідали мені – як то класно!!!!

А я, як зачарована.

І на дискотеки ходила, і танцювала, і волосся мала нижче дупи – довге та пишне, і ніби гарна.

Але на побачення ніхто не запрошував.

Ніч така місячна зоряна, ясная
Світло, хоч голки збирай…

Коли повний місяць зазирає у вікно – спати стає просто неможливо. Я сіла на ліжко, намацала ногами капці, і тримаючи руками ковдру – посунулась на балкон в крісло…

На столі стояла старовинна скринька.

Ніжно торкаючись її пальцями, я відчуваю гладку поверхню відполірованого за довгі роки дерева. Вона була оздоблена шкірою та камінням. Трішки дивакуватий дизайн. Як на мене.

Але цим вона на всі 100% моя. Я теж доволі дивна жінка.