З класу восьмого, я мучила свою маму:

– Коли я вже закохаюсь? Коли в мене буде хлопець? Чому я така маленька? Чому хлопці не звертають на мене уваги?

На що мама, по філософськи, відповідала:

– Буде і твій час. Ще не одна подушка буде мокра від сліз…

Я дорослішала. Але ніякого принца  на горизонті не було.

Всі подруги бігали на побачення. Цілувались і розповідали мені – як то класно!!!!

А я, як зачарована.

І на дискотеки ходила, і танцювала, і волосся мала нижче дупи – довге та пишне, і ніби гарна.

Але на побачення ніхто не запрошував.

Ніч така місячна зоряна, ясная
Світло, хоч голки збирай…

Коли повний місяць зазирає у вікно – спати стає просто неможливо. Я сіла на ліжко, намацала ногами капці, і тримаючи руками ковдру – посунулась на балкон в крісло…

На столі стояла старовинна скринька.

Ніжно торкаючись її пальцями, я відчуваю гладку поверхню відполірованого за довгі роки дерева. Вона була оздоблена шкірою та камінням. Трішки дивакуватий дизайн. Як на мене.

Але цим вона на всі 100% моя. Я теж доволі дивна жінка.

Ранок.
Місто ще спить, але сонячне світло ніжно починає проникати у всі шпаринки.
Я сіла на терасі. Замовила каву з молоком і булочку.
Ідеальний ранок.
Якщо задуматись – скільки людей зробили свій внесок в мій щасливий ранок?