З 6 років я мріяла бути лікарем, щоб рятувати людей. Тому у восьмому класі поступила в Ковельське медичне училище, а після цього – у Львівський медичний університет.
Вчитись мені подобалось. Я радісно готувалась приносити людям користь.

Але попрацювавши два роки в аптеці швидкої медичної допомоги, зрозуміла:
"Це не моє".
Я не росту, не розвиваюсь. І головне, від мене нічого не залежить.
Є лікарі. Авторитет для пацієнта. А я для них просто ПРОДАВЕЦЬ. І нікому не потрібні мої знання з 12 хімій, фармакології та анатомії.

Тому моя історія почалася 18 років тому. Коли я зрозуміла, що можу і хочу більше. Думала поєднати туризм з медициною. Цікавилась рекреаційним туризмом.
Сказала друзям:
- Я прийняла рішення змінити життя, і шукаю щось нове для себе. Бажано на стику медицини та туризму. Якщо хтось почує про навчання, курси, семінари – кажіть мені.
Так я випадково попала на безкоштовний семінар.
Його проводив власник готельно-ресторанної мережі в Європі. Він не розповідав про цифри, дебет і кредит. Він розповідав про те, які почуття мають бути у відвідувачів вашого готелю чи ресторану.
Я була вражена. Законспектувала цілий зошит.
Сиділа і розуміла: це моє.
Я хочу годувати, приймати гостей. Створювати свято для них. Щоб вони наповнювались силами, враженнями та подорожували далі.
Це саме та галузь, де б я хотіла розвиватися.
І в такому випадку – я точно зможу бачити результати своєї роботи.

Я була юна, вільна, амбітна і смілива.
Мені здавалось, що найкращою площадкою для реалізації моїх планів був Трускавець.
Вилетівши на крилах мрій з конференц-залу, я вибігла на вулицю – щаслива і трішки божевільна від відчуття – що тепер знаю, що хочу.
Підняла голову і руки до неба і вигукнула:
- Боже! Я не знаю як, я не знаю звідки, але я так хочу мати свій ресторан!!!!!

Розум шепотів: «це неможливо! Батьки не мають грошей – обоє будівельники все життя. Я сама ще нічого не заробила.»
Але душа співала!
Через три місяці сталася подія, яка абсолютно перевернула моє життя.

Грудень. Зима. Мокро і холодно.
Мій майбутній чоловік, прийшов додому і сказав:
- Нас запросили на екскурсію по «Золотій підкові Львівщини». Буде вести сам Борис Григорович Возницький. Поїдьмо?
Кому доводилося чути екскурсію від Бориса Григоровича, той розуміє, що ця людина не залишає байдужими людські серця.
Я була здивована, зачарована, з іншої сторони, засмучена, в якому стані усі наші замки.

Золочівський, Підгорецький і Олеський.
Вже в Олеському замку, завершуючи екскурсію, він зупинився в останньому залі і сказав:

- на жаль, ми не маємо добре розвиненої інфраструктури. Потрібні місця, де б відвідувачі мали змогу відпочити, випити кави, перекусити.
Закінчив він словами:
- Ви самі бачите, навіть руки немає де помити. Тут є приміщення ресторану. Він був з радянських часів. За роки незалежності не знайшлось нового господаря.
Спочатку він пустував три роки, потім люди брали в оренду, але чомусь банкрутували та залишали це приміщення.
Я звертаюсь до всіх, і на кожній екскурсію про це говорю: якщо у вас є божевільний, який захоче зробити тут ресторан – нехай прийде до мене.

Я стояла, а мене трясло фізично.
Вся поїздка була саме для цього моменту.
Це Я, ця божевільна людина.
Це саме мене довгих 6 років чекав ресторан.
Це був далекий 2001 рік, коли ми мали проблеми з дорогами, транспортом і потік туристів був невеликим, але я чітко розуміла, що це місце - моє. Ярослави.

Борис Григорович понад місяць не хотів мене слухати, бо вважав, що це моя примха:
- Ярослава, ти ж медик! Який ресторан за 75 кілометрів від Львова?! Як ти це собі уявляєш? Тобі заміж потрібно виходити, дітей народжувати. Що ти придумуєш? Не морочи мені голову.
Я пішла і знову повернулась через два дні.
- Борисе Григоровичу, я серйозно налаштована. Я здам на права, ще повчусь десь. Всі мої думки зайняті лише цим рестораном.
- Іди напиши бізнес-план, як ти все бачиш.

Я пішла додому, і написала твір на тему: «Ресторан в Олеському замку».
Прийшла знову.

Борис Григорович сказав, що має подумати ще 2 дні.
Я знову повернулась через пару днів.
Так тривало місяць.
Я лягала спати – мені снився вже відкритий, оздоблений ресторан: які будуть серветки, свічники та вазочки з квітами, які будуть костюми в дівчат, що я буду робити, які страви.
І так кожної ночі.
Це було божевіллям.
Одного ранку я проснулась, відкрила очі і вирішила:
- Сьогодні я маю отримати остаточну відповідь: так або ні.

Вкотре прийшла на Стефаника до Бориса Григоровича, і так йому сказала:
- Я не можу спокійно спати, я не можу нормально їсти. Я весь час думаю про Олеський замок і ресторан в ньому.
Якщо ви скажете мені «так» - я почну робити документи на оренду. Якщо ви говорите «ні» - я поплачу, витру сльози, зберу речі та поїду шукати роботу в Трускавець. В аптеку я не повернусь.

Тоді він приставив крісло до столика, запросив мене сісти.
- Сідай, поговоримо. Ситуація складніша, ніж ти думаєш. Бо ти прийшла у вівторок, а в середу прийшли інші люди – просити це приміщення в оренду. Ти – 24-річна дівчинка, медик. Вони – солідні люди за плечима яких, багато успішних міжнародних проєктів.
- Чому ви мені відразу не сказали?! Я б навіть не мріяла. Це ж ясно як білий день – хто вони і хто я.

В цей момент я зрозуміла, що потрібно їхати додому і збирати валізи. Що моя мрія залишиться лише в снах. Але Борис Григорович продовжив:
- Для мене логічним було б віддати приміщення досвідченим людям. Але ти так гориш цим, що я зроблю, напевно, неправильно — віддам це тобі.
Але пам’ятай, ти маєш рівно один місяць, щоб відмовитись від цієї авантюри. Через місяць ти прибіжиш і будеш плакати, що тобі важко, що ти не думала і не уявляла всіх випробувань. Щоб не було пізно. Подумай.

В мене все поплило перед очима.

Я вмерла і знову народилась.

Звичайно, я не чула слів про "місяць подумати", я почула лише "віддаю тобі".
Такою щасливою я почувала себе вперше – навіть вступ в медінститут не викликав в мене такого шаленого відчуття.
Я стрибала від вулиці Стефаника до початку вулиці Коперника.
Я хотіла обіймати та цілувати весь світ!

Наступного дня почались найважчі 7 років мого життя, і я 100 000 разів жалкувала, що сама пішла на це.

Але тоді, вийшовши від Бориса Григоровича, я почувалась найщасливішою людиною на білому світі.