Моя мрія народилася і прагнула здіснення. Наступного дня, я почала дізнаватись, що потрібно зробити, щоб укласти договір оренди. Як виявилось, Львівська Галерея Мистецтв орендувала Олеський замок за 1 грн в управлінні архітектури ЛОДА. Тому договір потрібно було укладати тристоронній.

На той час, у самому Львові, був величезний досвід використання пам'яток, а по області це був перший випадок оренди пам'ятки архітектури такого значення. Як це робити, не знав ніхто, і всі (крім мене) боялись зробити помилку.

Борис Григорович дав своє благословіння і нагадав:

- Маєш місяць щоб відмовитись.
Я не передумала, і почались мої випробування на силу волі, віру в мрію довгі 6 років ...

Договір оренди.

Першими дзвіночком були 40 кіл пекла по підписанню самого договору оренди. Заходячи в кабінет чергової інстанції, я чула одне і те ж саме:

- Дівчинко, мені вас так шкода!! Відмовтесь від цієї витівки. Це нереально! Ви ще така молода.

Спочатку я сміялась і думала, що вони нічого не розуміють.

Наївна.

Тоді я просто не уявляла, що ходіння по кабінетах займе мені цілих 1,5 роки!
Щоб якось себе надихнути, я почала мріяти далі та вимальовувати деталі майбутнього ресторану.

Борис Григорович Возницький зробив мені перепустку в наукову бібліотеку. Я приходила туди читати, шукати і виписувати назви страв, рецепти, звертання до гостей.

Я змальовувала в зошит посуд і орнаменти на ньому, форму тарілок, мисок, глечиків. Шукала описи звичаїв на забавах...
Шукала, як виглядали меблі.
Шукала як виглядав одяг.
Не уявляла, де знайти музику відповідну.
Це була магія зародження, виношування нового...
Тому "Гридниця" для мене — не просто амбітна мрія, це моя перша дитина.

Наставниця.

Паралельно я шукала,  хто ж мені допоможе доброю порадою:

— з чого почати робити ресторан?

Мене познайомили з успішною рестораторкою, яка пообіцяла: допоможу чим зможу.

О! Світло в кінці тунелю,  - тішилась я.

Ми домовились про зустріч в її новому ресторані (йшли останні опрацювання меню, він був майже готовий до відкриття).

Зима 2001 рік.

Надворі -15. Вона запізнювалась на зустріч, а персонал не пустив мене в середину ресторану. Я прочекала 40 хвилин на морозі перед зачиненими дверима. За ними, в теплі, метушились майбутні повари, офіціанти, адміністратор,  електрик....

Нарешті приїхала "моя надія", і я, ледь тепла, попала в приміщення.
Почалась екскурсія:
- ця пічка коштує як Мерседес.
- цей комбайн коштує як пів машини.
- це ми привезли з Англії.
- це ми привезли з Польщі і так далі...
Я попала в рай ресторатора — все гарне, дороге і функціональне.

Мрія ресторатора.

Екскурсія продовжувалась: "ремонт коштував стільки мільйонів, персонал в нас найкращий, з досвідом."

Нарешті ми дійшли до її кабінету. Настрій в мене впав теж на -15...
- А яка у вас профільна освіта?
- Медична.....
- А скільки ви маєте грошей на відкриття? Де ви працювали до цього?
Ясно, що відповіді на ці питання просто застрягли в мене в горлі — бо нічого обнадійливого я не могла сказати.
І резюме її було таким:
- У вас нічого не вийде. Ви витратите гроші, час, і нічого з цього не буде. Для роботи ресторану потрібні знання, досвід і величезні кошти. Ви нічого з цього не маєте. Не тіште себе ілюзіями та займіться тим, що ви знаєте.

Я вийшла, як прибита.
Але через 5 хв, дивлячись в прекрасне, голубе, зимове небо, сказала собі: "Якраз тому я це зроблю — бо я не маю ні досвіду, ні грошей, ні підтримки."
І я це зробила.

І через декілька років приймала її в себе, здивованою тим, як її гості дякували мені за смачну, гарну зустріч.

Знати як робити — дуже важливо, але віра в себе — найважливіша.

Навіть, якщо у вас вірить лише одна людина — це ви самі.